25 ноября, 2020
Після весілля ми жили в моїй двокімнатній квартирі, яку мені віддали мої батьки. Іван сам родом з села, тому прижитися в міській квартирі йому було дуже непросто

Після весілля ми жили в моїй двокімнатній квартирі, яку мені віддали мої батьки. Іван сам родом з села, тому прижитися в міській квартирі йому було дуже непросто

Ми з Іваном як подружжя прожили майже тридцять років, але разом були просто мізер, скільки. Мої батьки віддали  нам після весілля двокімнатну квартиру, але це не дуже тішило мого тоді ще молодого чоловіка. Він виріс у селі, тому квартира в шумному місці була для нього не найкращим варіантом. Він завжди мріяв про будинок.

Згодом у нас народились два хлопчики, синочки. Ми були дуже щасливими. Та я помічала, як чоловік і далі намагався зробити усе, щоб мати власний дім. Він умів робити усе: від косити траву до доїти корову. Було видно, що він сумує за тими працьовитими сільськими буднями.

Коли хлопці підросли і пішли в школу, Іван мені заявив: їде на заробітки, щоб мати власний дім за містом. Що мені залишалось? Лише погодитись і кивнути. Я, звісно, не хотіла цього, але Іван з тих чоловіків, які дуже вперті. Казав, що за 5 років і ми будемо жити в будинку.

Він поїхав, багато працював. Згодом ми змогли собі дозволити невелику ділянку за містом і почали будувати дім. Усі ті справи з матеріалами та майстрами були на мені. Бо якщо Іван і приїжджав, то на кілька днів. Окрім того, я мала двох дітей і роботу. Так минуло цілих 10 років! Ми стільки часу були в розлуці, а навіть будинку ще не було. А все тому, що спочатку ми планували невеликий дім, а потім почалось будівництво справжнього замку.

Іван ніяк не міг зупинитись, постійні нові ідеї щодо дому не давали нам закінчити будівництво. Тепер там має бути купа кімнат, ще й гостьові, сауна, кілька ванних кімнат, зала, відпочивальня… Та минуло ще трохи часу ви все закінчили. Діти закінчили школу і ми переїхали за місто.

Діти пожили кілька місяців там, бо обоє вступили до університету в іншому місті, а потім закінчили ті навчальні заклади, знайшли роботу і залишились жити у столиці.

Так виходить, що чоловік усі ці роки старався, а його працю не оцінили. Він уже звик, тому й зараз періодично їздить за кордон, а все зароблене витрачає на дім і все навколо нього. Коли його нема, уся ця робота лежить на мені, а це складно, забирає багато часу і коштів.

Діти сюди жити не повернуться, у них немає на це жодної мотивації, бо вони мають свої сім’ї і навіть своїх діток. Хлопці цей дім просто продадуть і поділять гроші між собою, та Іван каже, що його треба і надалі вдосконалювати, бо то буде дітям дача.

Скільки б разів я з ним не говорила про те, що годі цим займатись. Будинок і так виглядає, як справжній замок. Краще б за все життя поїхали відпочити, ми навіть на морі ніколи не було. А він починає кричати, що річка за кілометр.

Я вже й дітей просила зупинити батька, вони підтвердили, що жити тут не будуть і продадуть будинок, але говорити з ним не хочуть, мовляв, він тим живе, хай насолоджується.

Я вже і так і сяк говорила, що більше туди грошей вкладати не треба, краще дати дітям. А сини, до речі, обоє взяли собі по квартирі в столиці в кредит, а це дуже дороге задоволення. Та чоловік і чути не хоче. Каже, що онукам буде.

Що казати, як переконати — я вже не знаю. У мене нема сил. Я все життя працювала на цей будинок, хоча б на старості хочу трохи відпочити і подихати вільно. Але я чую тільки те, що хочу легкого життя. Він мене взагалі не розуміє.

І ось у нас є нарешті той багатий дім, але чоловіка я все життя не мала, діти росли без тата, усе життя працювала і відпочити навіть не можу.

Що робити з цим всім?

джерело

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *