5 марта, 2021
“Купили хату в селі у молодої пари. Зайшли в середину – я плакала, чоловік був в розnачі”

“Купили хату в селі у молодої пари. Зайшли в середину – я плакала, чоловік був в розnачі”

“Купили хату в селі у молодої пари. Зайшли в середину – я плакала, чоловік був в розnачі”

Купили ми  стару хату в селі в молодої пари. Зайшли в середину – я плакала, чоловік був в розnачі

Купили ми будинок в селі. Продавала його молода пара, мовляв батькам дача не потрібна, а бабуся n0мepла рік тому … Після сmepті бабусі ніхто до хати не навідувався, тільки от продати приїхали. Запитуємо, забирати будете речі? Вони у відповідь – навіщо нам цей непотріб, ми ікони забрали, а решта можете викинути. Чоловік на стіни подивився, де світлішали квадратики від ікон.

– А фотографії що ж не взяли?

Зі стін сільської хати дивилися жінки, чоловіки, діти … Ціла династія. Раніше любили стіни фотографіями прикрашати.

Я пам’ятаю до бабусі приїдеш, а у неї нова фотографія в рамочці з’явилася, моя і сестрички.

– Я, – каже бабуся, – з ранку прокинуся, батькам уклін, чоловікові поцілунок, дітям усмішку, вам підморгну – ось і день почався.

Коли бабусі не стало, то ми додали її фотографію на стінку і тепер, приїжджаючи в село (яке стало іменуватися дачею), завжди вранці бабусі шлемо повітряний поцілунок. І здається, що в будинку відразу пахне пирогами і свіжим молоком. І відчувається бабусина присутність.

Дідуся ми ніколи не бачили, він під час вiйнu заruнув, але його фотографія висить в центрі, бабуся багато про нього розповідала, а ми в цей час на знімок дивилися і нам здавалося, що дідусь з нами сидить, тільки було дивно, що він молодий, а бабуся вже старенька. А тепер ось її фотографія висить поруч з ним …

Для мене ці вицвілі знімки настільки цінні, що якби стояв вибір, що забрати, то я б безсумнівно забрала фотографії. А тут їх не просто самотньо залишили на стіні і в альбомах, а й цинічно записали в мотлох. Але господар.

Після покупки ми взялися за прибирання і знаєте … Рука не піднялася викинути речі цієї жінки, яка жила для своїх дітей і онуків, а вони її просто кинули …

Звідки я це знаю? Вона їм листи писала. Спочатку писала і відправляла, без відповіді. А потім перестала відправляти і три акуратні стопочки любові і ніжності так і спочивали в комоді. Каюсь, прочитали … І я зрозуміла, чому вона їх не відправила. Побоялася, що загубляться, а тут вони в безпеці, вона думала що після її смepті вони все ж прочитають … А в листах ціла історія, про роки життя під час війни, про її батьків, бабусь, дідусів і пра-пра – вона переказувала тe, що їй повідала її бабуся, щоб не помepли сімейні цінності, щоб пам’ятали. Як викинути таке?

– Давай, відвеземо її дітям? – зі сльозами запропонувала я чоловікові. – Таке не можна викидати!

– Думаєш вони краще онуків? – з сумнівом протягнув чоловік. – Жодного разу не з’явилися …

– Може вони старенькі, хворі, хіба мало …

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *